Продовжуючи започатковану нещодавно рубрику „Інтерв’ю”, сьогодні під прожектором запитань, що цікавлять кіровоградців, – постать неординарна і відома в Кіровограді – Руслан Валерійович Мишериченко. За період його роботи на посаді секретаря міськради відбулась низка гучних скандалів, пов’язаних з судовими тяжбами навколо посад і повноважень (цей процес триває й досі), перебуванням у списках ВО „Батьківщина” та виключенням з них, „сприянням” В. Пузакову у приході до влади, переоблаштуванням системи голосування у міській раді, що виключає людський фактор під час волевиявлення, та іншими неоднозначними ситуаціями, що привертали увагу громадськості. І хоча Руслан Валерійович відмовився відповідати на деякі запитання, як то щодо судових процесів пов’язаних з відновленням на посаді секретаря міськради, та все ж кілька запитань до Руслана Мишериченка обіцяють розставити деякі крапки над «і».
- Руслане Валерійовичу, найчастіше в політику приходять через посередництво якоїсь іншої діяльності, у вашому випадку – це банківська сфера. У минулому Ви – успішний працівник Кіровоградського центрального відділення „Промінвестбанку”, заступник начальника відділу міжнародних розрахунків та валютних операцій, потім – заступник керуючого Кіровоградської філії «Укрпромбанку». Що стало причиною вашого переходу з банківської сфери у політичну? І чи не хотіли б повернутися назад?
Справді, після завершення Київського університету імені Шевченка я понад 10 років працював на різних посадах саме в банківській сфері. І тільки в ній. Кар’єра складалася доволі поступально і успішно, а тому якихось особливих думок про можливу зміну сфери діяльності навіть не виникало. І навіть участь 2006 року у виборах до міської ради за списком БЮТ, як тоді здавалося, не повинна була нічого змінити у цьому плані. Я планував бути лише депутатом, а не чиновником. Власне до участі у виборчій кампанії мене надихнули відомі події 2004 року, прихід нового Президента, нової команди. Як тоді здавалося – з новими ідеями, чесної, професійної. У багатьох і у мене в тому числі був присутній певний романтизм, ідеалізоване бачення того, що відбулося. З висоти сьогоднішнього дня ці сподівання видаються надзвичайно наївними. Але навіть сьогодні я не боюся говорити про свої тодішні надії і почуття. Перебуваючи на 21-й позиції у списку я не мав впевненості, що стану депутатом. Але скажу, що ті, хто перебував як і я у нижній частині списку, працювали на перемогу самовіддано.
Так сталося, що на другому засіданні ради мене було обрано головою лічильної комісії. Знову ж таки, через свою наївність вважав, що для цієї посади головними і, в принципі, достатніми якостями мають бути вміння рахувати, чесність та об’єктивність. Саме цим намагався і керуватися. Коли ж восени 2006 року через відмову Кальченка бути міським головою та перед ймовірною відставкою попереднього секретаря ради Людмили Іванівни Калкіної, яка опинилася під страшенним психологічним тиском, я відчув, що і мою кандидатуру розглядають в числі можливих. Скажу відверто, особисто ні з ким особисто про умови перебування на посаді секретаря ради не домовлявся, власну кандидатуру не лобіював. Хоча такі домовленості між представниками різних фракцій, очевидно відбувалися. Але оскільки з їхнім змістом мене ніхто так і ознайомив, я вважав себе вільним від виконання будь-яких зобов’язань. Намагався виконувати покладені на мене обов’язки сумлінно, чесно, служити не політсилам, а громаді міста. Взагалі я проти того, щоб мене називали місцевим політиком. Місце політики і політиків – в столиці. На місцях, в органах місцевого самоврядування повинні працювати не політики, а господарники і чиновники, у хорошому розумінні цього слова.
Так склалося, що навіть при великому бажанні повернутися в банківський сектор, повертатися формально і нікуди, адже мого попереднього місця роботи вже практично не існує, оскільки Укрпромбанк перебуває в стадії ліквідації. Хоча банківська діяльність мені близька і зрозуміла, тому зарікатися теж не можна. Щоправда, за той час, що минув, я зрозумів, що робота чиновником (у кращому розумінні цього слова), робота на громаду мені теж до душі. Я вдячний долі, що сталося саме так.
Біографічна довідка
Мишериченко Руслан Валерійович
Народився 9 травня 1973 року в Кіровограді.
У 1995-му році отримав червоний диплом Київського університету ім. Т. Шевченка (економічний факультет, спеціальність «економіст», викладач економічних дисциплін).
З 1995 року по травень 2003 року працював в Кіровоградському центральному відділенні «Промінвестбанку» - економістом, начальником безбалансового відділення «Інгульське», помічником керуючого з економічних питань, начальником сектору неторгових операцій, заступником начальника відділу міжнародних розрахунків і валютних операцій.
З травня 2003 року по жовтень 2006 року – заступник керуючого Кіровоградської філії ТОВ «Укрпромбанк».
У 2006 році обраний депутатом Кіровоградської міської ради за списками Блоку Юлії Тимошенко.
З жовтня 2006 року – по липень 2009 року займав посаду секретаря Кіровоградської міської ради.
6 липня 2009 року на сесії Кіровоградської міської ради прийнято рішення про звільнення Руслана Мишериченка.
Одружений, виховує сина.
Останнім місцем роботи у банківській сфері у Вас був «Укрпромбанк». Як відомо, у січні НБУ прийняв рішення про ліквідацію цієї установ. В чому Ви вбачаєте причину такого розвитку подій навколо колись потужного банку, та що можете порадити мешканцям міста, що були його клієнтами?
Вкладникам я радив би не панікувати, адже розроблений механізм (хоча й не можу назвати його бездоганним) повернення вкладів через структури „Родовідбанку”, гарантує, що всі вкладники отримають свої заощадження. У цьому не може бути сумнівів. Єдине, що викликає питання, так це чому спільні дії НБУ та уряду щодо визначення долі банку та повернення вкладів були такими довготривалими та непослідовними? Що стосується самого банку... На жаль, „Укрпромбанк” виявився колосом на глиняних ногах, величезною мильною булькою. Він розвивався дещо своєрідно, це був банк, який був створений для підтримки діяльності обмеженого кола ВІП-клієнтів, серед яких головною ланкою була мережа заправок „ANP”. Нехай нікого не вводить в оману начебто 20 річна історія банку. Фактично до 2003 року він перебував у «замороженому» стані. І лише на початку 2003 року власниками „ANP”, які були фактичними власниками банку, було дано старт форсованому розвитку мережі філій та відділень, агресивному залученню вкладів населення. Не виключено, що на початку не ставилася мета створити банк-гігант, а лише кишеньковий банк для обслуговування потреб в першу чергу визначеного напрямку бізнесу. Проте розширення мережі, вигідні умови вкладів дуже швидко призвели до того, що банк увійшов до категорії найбільших. При цьому похвалитися міг, за великим рахунком, лише одним показником – обсягами залучених вкладів населення. Хоча це мало б стати предметом не для гордості, а для занепокоєння. Адже управляти такими обсягами достатньо нестійких пасивів треба надзвичайно виважено. На жаль, керівництво „ANP” так вчасно і не зрозуміло, що банк вже виріс з «коротких штанців», що він повинен стати насправді, системним, універсальним. Не на папері, а реально. Необхідно було терміново провести його капіталізацію за рахунок залучення коштів відомих західних фінустанов, створювати нові прогресивні банківські продукти і технології, передати більші повноваження у прийнятті рішень на місцевий рівень. Нарешті і найголовніше – позбутися катастрофічної залежності від залучених вкладів населення, створити умови, коли б до банку зайшов великий бізнес, причому не з числа афілійованих структур. Можна довго розповідати, що необхідно було зробити, але нічого зроблено не було. В результаті, коли власники з певних причин вирішили продати оптово-роздрібний бізнес нафтопродуктів, з’ясувалося, що «Укрпромбанк» не цікавить ні нового покупця, ні будь-кого іншого ні як, власне, банк, ні навіть як безкоштовний додаток до проданого бізнесу. Враховуючи, що ці події збіглися у часі зі світовою фінансовою кризою і кризою у розрахунках, банк був приречений. Повторюю, шлях уникнення такого фіналу існував: власникам слід було дати певну автономність банку, щоб він міг розвиватись як структура, незалежна від материнської компанії. Звичайно, ми на місцях жодним чином не могли вплинути на розвиток подій. І мені дуже шкода тих людей, з якими ми спільно 7 років тому практично з нуля розбудовували в Кіровограді структури нового, як нам тоді здавалося, перспективного банку. Зараз очевидно, більшості з них доведеться шукати іншу роботу.
Тим не менш, об’єктивністю не завжди може похвалитись політика, і спрогнозувати деякі рішення теж не завжди вдається. Після роботи у банківській сфері Ви активно долучилися до політичної і відразу стали головною дійовою особою у деяких резонансних справах. Яке Ваше ставлення сьогодні до недавньої ситуації, коли всупереч думці багатьох депутатів міськради зусиллями БЮТу та особисто Руслана Мишериченка Володимиру Пузакову вдалося прийти до влади?
Я б не хотів говорити про цю ситуацію в подібному контексті. Так, за Пузакова проголосували близько восьми тисяч виборців, а за найближчого кандидата – на пару сотень менше. Але кого ми можемо в цьому звинуватити? Лише себе, свою пасивність, адже місто фактично проігнорувало вибори. Та все ж розглядати ситуацію у плані «хто б був особисто для мене більш вигідним чи менш» для мене взагалі протиприродно. Для мене людина, яка перемогла на демократичних виборах (а ці вибори були демократичними, хто б що не говорив, хоча й були спроби постфактум сфальсифікувати їх результати. Причому ми всі пам’ятаємо, що одним з головних фігурантів цього скандалу була одна нині дуже наближена до Пузакова людина ), і є законним міським головою.
Щодо того, що більшість, як ви кажете, депутатів не хотіла... По перше, не більшість, а по-друге, не Пузакова не хотіли, а не хотіли, щоб він зайшов на посаду на щиті БЮТу, а не на їхньому. Ось і все. Втім, через пару місяців Пузаков в чергове перефарбувався і «они стали обладать им» в повній мірі.
У такому випадку зустрічне запитання: чи має моральне право бути міським головою людина, що здобула підтримку близько 4,16% виборців обласного центру?
Розумієте, якщо ми будемо ставити питання саме так, то залишимося без міського голови. На жаль, чи на щастя наше законодавство не передбачає ні нижньої граничної межі, ні обов’язкового відвідування виборів (до речі, це є в ряді доволі демократичних країн). Тож люди і проігнорували їх. Можливо, вони просто втомилися. Я думаю, що якби минулі вибори завершилися анулюванням результатів і провели новий тур, на нього з’явилася б ще менша кількість людей. Тому треба визнавати ті результати, які є, і задавати питання тим, хто не прийшов на вибори і в той же час критикує. Зрештою, отримали Пузакова. Наступного разу будемо розумнішими. Або не будемо J
З Ваших слів випливає, що зміни необхідні насамперед у свідомості кіровоградців, а вже потім це стане причиною політичних змін. Якою Ви бачите реформу в галузі місцевих виборів та місцевого самоврядування загалом?
Реформа потрібна, але сказати, що вже існує якась універсальна система або ж повернення до мажоритарної системи може бути панацеєю, не можна. За цієї системи можливо тупо купити виборчий округ і до міської ради потраплять „мішки”, які будуть працювати на власну кишеню, а не на громаду. Принципова, совісна людина, але без фінансів, може через це сито і не продертися. Але і суто закриті списки – теж зло. До ради прийшло чимало абсолютно сірих і безбарвних депутатів, що здатні лише піднімати руку за вказівкою своїх лідерів фракцій, що просто огидно. Недопустимо й те, що в місті нині абсолютно відсутня прив’язка депутатів до конкретного виборчого округу. Було так: до мене приходили люди із проханням показати їм нарешті їхнього депутата. Я діставав список із сімдесятьома шістьма прізвищами і запитував: „Із ким з цього переліку ви хотіли б зустрітись?” Спроби зробити таке закріплення депутатів за округами натикалися на нерозуміння і небажання. Хоча деякі депутати, які були депутатами попередніх скликань і обиралися за мажоритарною системою і були закріплені за певними округами, не поривали з ними зв’язок. Деякі депутати довільно вибрали собі територію і предметно працювали з нею. Але все це на неофіційному рівні і таких прикладів порівняно небагато.
- Яке Ваше особисте ставлення до скасування постанови Верховної Ради, щодо призначення місцевих виборів, яку нову дату Ви прогнозуєте?
Власне кажучи, прогнозувати тут вже немає що, оскільки не можна назвати прогнозом явище, коли 401 депутат проголосував за направлення у Конституційний суд змін до Конституції, в яких узгоджено конкретну дати - 27 березня 2011 року. Інше питання: добре це чи погано? Скоріше добре, бо з’явилася якась визначеність, якась стабільність. Я так розумію, що представники двох політичних сил – БЮТу і Партії регіонів дійшли згоди, що саме такий варіант буде найкращий і це добре. Ну а те, що існувала певна колізія, пов’язана з обранням депутатів на 5 років, з точки зору Конституції – на 4 роки, а міських голів однозначно на 4 роки, то така невизначеність заважала працювати і треба було шукати якийсь вихід. Вихід знайдено, але чи є він ідеальним - це вже інша тема для розмови.
Часто доводиться чути про бідність кадрового потенціалу області й України у контексті виборів Президента чи мера міста. Чи не замислювались Ви особисто над тим, щоб балотуватись на цю посаду очільника Кіровограда?
Про себе я відразу скажу, що на даному етапі не вважаю, що маю достатньо досвіду, щоб претендувати на таку серйозну посаду. Навіть перебуваючи на посаді секретаря ради, фактично виконуючи обов’язки міського голови наприкінці 2006 – на початку 2007 років, постійно підкреслював тимчасовість свого тодішнього статусу, наголошував на необхідності обрання нового міського голови. Важливим чинником також вважаю наявність власної команди. Над цим питанням я ще предметно не працював. До того ж, вважаю, що потенційний міський голова повинен мати серйозний власний фінансовий ресурс, аби не потрапити в залежність до наших місцевих фінансово-промислових ще навіть до вступу на посаду. Я таким матеріальним ресурсом похвалитися не можу. А стосовно того, що кадровий потенціал у нас бідний, то тут я абсолютно погоджуюсь, тому що у виборчих кампаніях у нас фігурують одні й ті ж обличчя, з яких і доводиться обирати. Доводиться вибирати кращого серед гірших. Навіть заходячи до кабінки у день вибрів, я вагаюсь, ставлячи позначку навпроти того чи іншого кандидата. Звичайно, голосував на останніх виборах не за Пузакова, це однозначно, але приймаю той результат, який є.
Сьогодні в Кіровограді нараховується велика кількість громадських організацій, у тому числі молодіжних. На Вашу думку, чи є шанс у їхніх лідерів досягти успіху в політиці міста і щось змінити?
Можливо, я розчарую когось, але сьогодні я не бачу жодної громадської організації, жодного громадського лідера, здатного до суттєвих змін. Можливо, такі організації створюються як результат невиправданих амбіцій тих людей, які очолюють їх і гучні акції чи заяви – це те максимальне, на що вони здатні. Можливо причина інша, наприклад, просто - напросто засвітитись у ЗМІ чи, як кажуть, пропіаритись. Зараз, якщо чесно, на думку не спадає жодної громадської організації, здатної до реалізації своїх гасел у конкретну роботу.
- Згідно чинного законодавства, до міської ради наступного скликання Ви зможете потрапити лише за списками певної політичної партії чи блоку. Чи визначились Ви на сьогодні чи брати участь у місцевих виборах, і якщо так, то з якою політичною силою?
По-перше, я не визначився взагалі, чи є сенс мені брати участь у виборах, думаю, що визначусь ближче до їх оголошення. У мене немає впевненості щодо виборчої системи, у випадку, якщо це буде чиста пропорційна система у тому вигляді який є нині, не виключено, що відмовлюсь.
А стосовно політичних сил, то як я вже казав, на місцевому рівні усі відмінності, що існують між партіями, блоками, мають бути зведені до мінімуму, тому що у місті треба, насамперед, вирішувати проблеми господарчі. Міська рада не місце для суперечок про мову, НАТО, геройство Бандери тощо. Є бюджетний процес, є (або мають бути) окреслені головні міські проблеми, є певний порядок використання коштів і треба прагнути, щоб міські проблеми вирішувались ефективно, а робота була якісною і добросовісною. Я не люблю нав’язуватись, але якщо від якоїсь політичної сили надійде пропозиція, якщо мої саме такі принципи і переконання когось зацікавлять, тоді можна предметно говорити про участь.
До того ж, маю неоднозначний досвід співпраці з блоком Юлії Тимошенко, коли не отримав підтримки у той час, як цього потребував. Хоча й мені можна пред’явити певні претензії, коли у певних питаннях я повів себе не так, як комусь хотілось, але обов’язки секретаря міської ради вимагають того, щоб я не віддавав пріоритет якійсь політичній силі, був рівновіддаленим і одночасно рівнонаближеним до всіх. Звісно, не всіх це влаштовує…
Від питань політичних перейдімо ближче до загальнолюдських: як змінилися Ваші пріоритети як людини, що думає і розвивається, із широким розповсюдженням інтернету, електронної книги, соціальних мереж?
Ви маєте рацію, інтернет не тільки захоплює, а й фактично привчає до нового стилю життя. От ви згадали про книги, а й дійсно останнім часом я, скоріше, на жаль, все менше і менше тримаю в руках паперові видання. Статті, енциклопедії та публіцистику читаю переважно з монітору, книжки – за допомогою такого пристрою, як електронна книга LBook. Щодо соціальної мережі „Однокласники”, в якій я інколи буваю, то на початку це була данина моді і задоволення звичайної цікавості: пошук однокласників, одногрупників, однокурсників, - я міг налагодити такі контакти, які навряд чи зміг налагодити без Інтернету. Звісно, з часом активність трохи зменшилась, але в плані комунікації з тими, кого я знаю і кого не знаю, я готовий спілкуватись з будь-ким, хто поставить мені запитання, є абсолютно відкритим для всіх, кому цікаво зі мною спілкуватись.
- Яку останню книгу прочитали, зокрема українську?
Важко пригадати саме українську, але остання з цікавих – це „Бібліотекар” російського автора Міхаіла Єлізарова. Особливості цього твору такі, що він може бути особливо цікавим для людей, що є ровесниками автора, тобто 35-40 років. Це історія про втрачений час, оманливу ностальгію за минулим через неможливість пристосуватися до реалій сьогодення Одним словом важко описати, тож раджу почитати. Книгу можна легко знайти в електронних бібліотеках. Так і виходить, що інтернет забирає нині значну частину часу, який раніше можна було б приділяти для «звичайного» читання.
- Продовжуючи проблему культури особистості і культури міста: сьогодні найпопулярнішою темою розмови для всіх верств кіровоградського населення є тема перейменування Кіровограда. Чи вважаєте Ви доцільною цю акцію?
Напевно, знову таки я когось розчарую, але моє ставлення негативне. Можливо, колись треба зупинитися у перейменуваннях? Чомусь кожна влада, кожне покоління, яке приходить до влади (і дане покоління не виключення), хоче чимось засвітитися в історії. Я вважаю, що треба поставити крапку і в перейменуваннях міст, і в перейменуваннях вулиць. Стосовно останнього у мене позиція така: давайте ми за 20 років незалежності збудуємо хоч одну вулицю у Кіровограді, тоді цій вулиці можна буде дати якесь ім’я. Стосовно назви Єлисаветград замість Кіровоград, то остання існує майже 80 років – це приблизно третина історії міста, на мій погляд, ця назва не менш історична, ніж та, що пропонується. Тому якщо ми не поставимо крапку, ця крапка у полеміці не з’явиться ніколи і кожне нове покоління буде робити свою ревізію. Нам треба навчитися оцінювати історію не з позицій «подобається те, що відбулося, чи не подобається», а розуміти, що всі історичні події були об’єктивно обумовлені. Ми живемо сьогодні, але до нас теж жили люди. І не просто люди, а наші, а не чиїсь пращури. І те, що нам видається несуттєвим, зайвим, шкідливим можливо складало для когось із наших безпосередніх предків зміст їхнього життя. Я теж не в захваті від радянського періоду історії. Але це вже питання поваги не тільки до минулих, а й до прийдешніх поколінь, щоб залишити згадку про цей період в пам’ятниках, топоніміці. А поки ми будемо відкидати все те, що було до нас і весь час виривати сторінки із помилками, то як результат, повторюватимемо все ті ж помилки…Хоча , звичайно, боротися з покійниками незрівнянно простіше, ніж робити якісь конкретні речі для покращення життя.
Мене непокоїть інше. Окремі сили настільки бурхливо впряглися в ідею перейменування... Деякі гарячі голови кажуть, що начебто і референдум для цього не потрібен, хоча це далеко не так. Інші, таке враження, вже мають у кишені готове рішення референдуму. Прикро, якщо у цьому делікатному питанні будуть мати місце фальсифікації.
Розмову вела Інна Тільнова
Фото з особистого архіву Руслана Мишериченка та з його сторінки на "Однокласниках"
